Piskorowice

ПИСКОРОВИЧІ (pol. Piskorowice) – do 1947 r. wieś ukraińska w powiecie jarosławskim. Wg 1939 r. zamieszkiwało ją 2740 osób: 2340 było Ukraińcami, 210 Polaków, 130 rzymskich katolików posługujących się językiem ukraińskim i 60 Żydami [Kubijowicz, 29].

ПИСКОРОВИЧІ – до 1947 р. українське село в ярославському повіті Республіки Польща. Тут у 1939 р. проживало 2740 мешканців: 2340 українців, 210 поляків, 130 римо-католиків (за походженням греко-католики, що змінили віросповідання, але користуються у побути українською моовою) та 60 жидів [Кубійович, 29].

HISTORIA
WIEK XX
W 1945 r. przez Piskorowice kilkakrotnie przetoczyły się mordy na mieszkańcach narodowości ukraińskiej. Największym był mord w nocy z 17 na 18 kwietnia 1945 r., dokonany przez polskie oddziały NOW-NZW. W jego wyniku śmierć mogło ponieść nawet ok. 400-500 Ukraińców z Piskorowic i pobliskich ukraińskich miejscowości.

ŚWIADECTWA KULTURY UKRAIŃSKIEJ I PRZESZŁOŚCI PISKOROWIC

CERKIEW/ЦЕРКВА
Cerkiew pod wezwaniem św. Jana Ewangelisty, murowana, zbudowana w 1842 r. Po wygnaniu wiernych obrządku greckokatolickiego podpalona wewnątrz, następnie mury zniszczone zostały przy użyciu lin ciągniętych przez traktor.




PARAFIA/ПАРАФІЯ
W Schematyzmie Greckokatolickiego Biskupstwa Przemyskiego na 1879 r. umieszczone zostały m.in. takie dane: parafia należy do dekanatu jarosławskiego; cerkiew pod wezwaniem Jana Ewangelisty (wzmianki o roku budowy brak); jej kolatorem jest Tomasz hrabia Zamojski, proboszczem parafii – ks. Michał Kyszakewicz, ur. w 1823 r., wyświęcony w 1854 r., żonaty; We wsi oraz w przysiółkach Chałupki, Mołynie, Pigany (w tekście błędnie: Mihany) i Wygnanki mieszka 1544 wiernych. Parafia posiada pola ornego wraz z łąkami 46 morgów, pastwisko wykorzystywane wspólnie z gromadą. Dochód parafii był niedostateczny, a zatem zgodnie z rozporządzeniem c.k. namiestnika nr 5863 z 1 maja 1875 r. dopłacano do niej 140 zł. Oprócz tego Schematyzm informował, że szkoła murowana postawiona została w 1876 r., nauczyciela obiera i przedstawia do zatwierdzenia gromada wsi [Szematyzm 1879, s. 397]. O wyznawcach wiatr Mojżeszowego oraz rzymskich katolikach w tym oficjalnym wydaniu nie wspomniano.
W Schematyzmie na 1909 r. znalazły się następujące dane: parafia należy do dekanatu jarosławskiego; cerkiew murowana, zbudowana i poświęcona w 1842 r., pod wezwaniem św. Jana Bogosłowa; z wizytacja kanoniczną przybył do wsi w 1858 r. greckokatolicki biskup przemyski Jachimowicz. Patronat sprawuje Maurycjusz hrabia Zamojski. Proboszczem jest Jan Bryliński, ur. w 1866 r., wyświęcony w 1892 r., od 1898 r. kanonik, żonaty. Oprócz wsi wydanie wymienia przysiółki Chałupki, Pigany, Mołynie, Wygnankę i Paluchy, gdzie łącznie zamieszkuje 1820 wiernych rytu wschodniego. Schematyzm wymienia 260 łacinników (co nie było jednoznaczne z używaniem języka polskiego czy polską przynależnością narodową), 116 Żydów. Pola posiada parafia 50 morgów, dochód 399 koron, dopłata: 684 korony. Diak bez egzaminów, pobiera opłatę w wysokości 106 koron oraz ma udział w dochodach cerkiewnych. Szkoła był w tym czasie w Piskorowicach etatowa jednoklasowa, 1 nauczyciel, język nauczania ruski (ukraiński), dzieci uczęszczających do szkoły 170. We wsi istnieje czytelnia parafialna licząca 50 członków, sklep parafialny, kasa parafialna oraz gromadzka, spichlerza nie ma [Szematyzm 1909, s. 462].
Schematyzm z 1928 r.: parafia należy do dekanatu sieniawskiego; proboszczem jest Jan Bryliński, wikarym ks. Roman Horczycki, ur. w 1904 r., wyświęcony w 1927 r., żonaty; patronat sprawuje Maurycjusz hrabia Zamojski z Klemensowa. Obok wyżej wymienionych przysiółków pojawiają się: Łysocha i Kotowskie; nowością jest też kościół, do którego należy 428 wiernych wyznania rzymskokatolickiego, Żydów we wsi jest 102. W parafii działa Stowarzyszenie Trzeźwości liczące 380 osób, Bractwo Modlitwy Apostolskiej, czytelnia „Proswity”, działa gromadzka kasa pożyczkowa. Szkoła jest trzyklasowa utrakwistyczna, uczniów 118, dla przysiółków Chałupki, Paluchy i Mołynie odrębna szkoła jednoklasowa licząca 85 uczniów. Diakiem jest Iwan Pucyło, bez szkoły diakowskiej [Szematyzm 1928, s. 291–292].

PLEBANIA
Przedostatnim greckokatolickim parochem parafii piskorowickiej był Wasyl (pol. Bazyli) Łach/ Васль Лах (1898–1971). Urodził się w Zawiszni w powiecie sokalskim. Absolwent gimnazjum w Sokalu, maturzysta rocznik 1917 r. W 1916 r. zmobilizowany do 55 pułku piechoty armii austro-węgierskiej, został dowódca oddziału. Walczył we Włoszech, ranny trafił do niewoli. W kwietniu 1919 r. wstąpił do Ukraińskiej Halickiej Armii, walczył przeciw siłom polskim, dostał się do niewoli. Aresztowany przez władze polskie, zwolniony w sierpniu 1920 r. W latach 1921–1925 w greckokatolickim seminarium duchownym w Przemyślu. Żonaty, wyświęcony 28 marca 1926 r. przez biskupa Josyfa Bociana. Proboszcz parafii w Piskorowicach w latach 1931–1942. Dnia 1 września 1939 r. aresztowany przez polską policję z Sieniawy i umieszczony w obozie koncentracyjnym w Berezie Kartuskiej. Na wolność wydostał się 17 września. Jesienią 1942 r. wraz z administratorem parafii w Cieplicach udał się do Biłgoraja do władz niemieckich, aby prosić o zmniejszenie kontyngentu. Dwa tygodnie później Gestapo przeprowadziło rewizję w budynku parafialnym, skonfiskowało cały dobytek a samego księdza Łacha uwięziło na 24 godziny w Biłgoraju, po czym kapitan Ancelm rozkazał mu opuścić teren powiatu biłgorajskiego. Dzięki pośrednictwu szefa Ukraińskiego Centralnego Komitetu Wołodymyra Kubijowycza przyjął go na audiencji w Krakowie gubernator Hans Frank, jednak nie uzyskał cofnięcia decyzji. W 1944 r. znalazł się na terenie Ukraińskiej SRR, pracował na parafii prawosławnej. Aresztowany przez organy radzieckie 19 stycznia 1951 r. Skazany przez sąd w Drohobyczu na 10 lat pozbawienia wolności i ciężkich robót. Na wolność wyszedł w 1955 r. Zmarł w Żółkwi. Zrehabilitowany pośmiertnie w 1996 r. Więcej zob.: B. Prach, Duchowenstwo Peremyśkoji jeparchii ta Apostolśkoji administraciji Łemkiwszczyny, t. 1: Biohraficzni narysy (1939–1989), Lwiw 2015, s. 276–279.


CERKWISKO


Budynek SZKOŁY-Miejsce mordu-Tablica upamiętniająca
Piskorowicki budynek szkolny został wybudowany prawdopodobnie na początku lat 30. XX w. ze składek mieszkańców tej bardzo bogatej wsi. Nieopodal stał drewniany budynek starej szkoły. Za sprawą księdza rzymskokatolickiego Józefa Poręby szkoła stała się terenem podziału jednolitej i zgranej społeczności wiejskiej na Polaków i Ukraińców (ksiądz na podstawie przynależności do wyznania konstruował polską identyfikację narodową wiernych skierowaną przeciw greckokatolickim Ukraińcom). Z ramienia państwowych władz oświatowych wspierał go dyrektor szkoły Pierożek. W latach okupacji niemieckiej nauczycielem było zasłużone dla szkolnictwa ukraińskiego małżeństwo Wachnianinów/Вахнанинів.
W nocy z 17 na 18 kwietnia plac koło szkoły oraz sam budynek stał się miejscem mordu zbiorowego na Ukraińcach. Dokonali go w ramach zaplanowanej czystki etnicznej na całym obszarze od Kuryłówki po Lasy Sieniawskie członkowie szowinistycznej rzymskokatolickiej organizacji zbrojnej kierowanej przez Stronnictwo Narodowe – Narodowa Organizacja Wojskowa. Ofiary zabijane były strzałami z broni palnej. Przed szkołą zamordowani zostali w większości mężczyźni. W szkole kobiety i dzieci. Mordu bezpośrednio dokonali dowódca oddziału NOW Józef Zadzierski „Wołyniak” i Józef Gagosz „Siuzdak”.
W 2007 r. z inicjatywy mieszkańców wsi na frontowej ścianie szkoły umieszczona została tablica poświęcona przez greckokatolickiego biskupa przemyskiego Jana Martyniaka.


CMENTARZ
Upamiętnienia ofiar mordu
Znajdują się po lewej stronie cmentarza, po środku i w pobliżu jego przeciwległego od wejścia krańca. Miały miejsce trzy pochówki zbiorowe odpowiednio do ilości takiego typu mordów. Na miejscu spoczynku ofiar pierwszego z nich pomnik został zbudowany w latach 60. Na miejscu trzeciego (ostatnia fotografia) dzisiejszy kształt mogiła przybrała, sądząc po wyglądzie, później. Trzecie upamiętnienie dotyczy ofiar drugiego mordu i zostało otwarte w 2007 r.

Część pierwsza galerii poniżej przedstawia groby piskorowickich zmarłych znajdujące się po prawej stronie od wejścia na teren cmentarza. Obydwie galerie obejmują obiekty z czasów istnienia Piskorowic jako wsi ukraińskiej oraz niektóre z czasów późniejszych, gdy nazwiska zapisywane dawniej w cyrylicy zaczęto przekazywać w alfabecie łacińskim, jakkolwiek same nazwiska nie uległy żadnej zmianie. Fotografie z 3 maja 2015 r.

Część druga to groby piskorowickich zmarłych znajdujące się po lewej stronie i na wprost od wejścia na teren cmentarza. Fotografie z 10 maja 2015 r.

Kaplica cmentarna

Przysiółek Mołynie


PAMIĘĆ

Poświęcenie pomnika pomordowanych
W dniu 9 października 2005 r. greckokatolicki arcybiskup przemyski Jan Martyniak po modlitwie na ruinach cerkwi piskorowickiej poświęcił upamiętnienie jednego z miejsc pochówku ofiar Piskorowic na miejscowym cmentarzu.

70 rocznica mordu piskorowickiego
W dniu 10 maja członkowie lwowskiego Stowarzyszenia „Nadsiannia” na czele z Wołodymyrem Seredą modlili się na jednym z miejsc pochówku zbiorowego ukraińskich ofiar Piskorowic. Panachydę w ich intencji odprawił paroch Jarosławia ks. Chrystofor Błażejewski. Spośród dzisiejszych mieszkańców wsi obecni byli m.in. Maria Ożga i Jan Kohut.

Kapliczka ku czci ukraińskich ofiar
Zbudowana w latach 2013-2015 z inicjatywy i na koszty Romana Bazylewicza, ur. w Leżajsku, obywatela USA.

DOKUMENTY i MATERIAŁY DO HISTORII PISKOROWIC

RELACJE
Relacja Anny Zahorody
Relacja Anny Haraniuk
Spis przesiedleńców z akcji „Wisła”

RECENZJA
Moja [B. Huka] recenzja umieszczona niżej ukazała się w 2014 r. w tygodniku Nasze Słowo”.

Великдень 1945 р. у Вˮязівниці та Пискоровичах

Tomasz Bereza, Wokół Piskorowic. Przyczynek do dziejów konfliktu polsko-ukraińskiego na Zasaniu w latach 1939–1945, Rzeszów: IPN Oddział w Rzeszowie, 2013, сс. 383.

Поява наприкінці минулого року книги «Кругом Пискорович» про причини, перебіг та наслідки масового вбивства українців у селі Пискоровичах, здійсненого 18 квітня 1945 р. польським відділом Національних збройних сил, доводить того, що ця подія нарешті стала обˮєктом дослідження польського історика. Ним став Томаш Береза, працівник Ряшівського відділу Інституту національної памˮяті.

Тисячолітній Рейх під Лежайськом?

Береза констатував, що пискоровицька трагедія становила апогей польсько-українського конфлікту на території між Курилівкою-Тарногородом-Вˮязівницею (сс. 14–15), а причин слід шукати в обставинах часу німецької окупації. Тут автор зробив три помилки: 1. перебільшив можливості окупаційної влади організувати сторони до конфлікту; 2. злегковажив конфліктну традицію польсько-українських відносин; 3. погано визначив силові поля тодішніх подій на місцевості.
Щодо першого. То не Німеччина формувала українсько-польських відносини ХІХ–І половини ХХ ст. Однозначно: перевага була на боці польської державної традиції, римо-католицької Церкви, політичних сил, шляхетського двору, культурних установ, преси тощо.
Щодо другого. Убивство в Пискоровичах не було тільки польською відплатою за Вˮязівницю, де у квітні 1945 р. УПА спричинила смерть понад 70 поляків. Тут запрацювали глибокі обумовлення та логіки далекоглядніші від окупації ІІІ Рейхом. Передумовою вбивств 17–18 квітня 1945 р. було насильне приєднання в 1918 р. до Республіки Польща території на схід від Сяну (західної України) та авторитарна політика її адміністрації 1918–1939 рр. щодо українців. Обставини 1944–1945 р. не були ані післяокупаційні, ані нові: якраз агонізувала ІІ РП, далі викидаючи на людей свої міазми. Ендеція й НЗС були дітьми передвоєнної польської держави й тому орієнтувалися на державний дозвіл безкарно вбивати українців та грабувати їх. Логіка була така, що українців так чи інакше, але в польській державі не може бути. Її по-своєму сповідували й польські комуністи.
Щодо третього. Конфлікт не організувався як функція ворожої взаємодії в трикутнику Курилівка–Тарногород–Вˮязівниця. Геополітичним джерелом конфлікту було надто східноєвропейське розташування польської держави. У мікромасштабі це вилилося в конфлікт на лінії міжнаціональної, а не міждержавної річки Сяну (Береза неуважно читав спогади Івана Молодія «Пискоровичі. Пискоровичі… моя любов, моє горе»).
У 1944–1945 рр. напруга укладалася обабіч Сяну, між польським Лежайськом і українськими Синявськими лісами. З огляду на чинник Сяну я переформовую Березин трикутник на інший, де є два польські та один український кути: Лежайськ-Вˮязівниця-Синявські ліси. Чому саме так? Лежайськ був тоді опірним пунктом ендеції та НЗС. Вˮязівниця була польським селом, що його місцева, укомплектована колишніми акістами, станиця МО та відділ НЗВ під командуванням Броніслава Ґліняка–«Радвана» замінили в центр антиукраїнського терору. Активність цих двох польських кутів спрямовувалася на схід, де росли Синявські ліси, а в них «росла»… УПА. Цей ріг трикутника не видовжувався на захід, але скорочував просування польських рогів на схід.

Забута спадщина ІІ Речі Посполитої: етнічна чистка 1945 р.

У рамках цього трикутника польські вбивства рухалися з заходу на схід (українські зі сходу на захід). Береза не хотів зорієнтуватися в часі, просторі й логіці убивств на українцях і поляках. Базовим місцем перших був Лежайськ, де вони почалися в 1944 р. й рухалися від Старого Міста лежайського, Сідлянки, Прихойця й Лежайська на схід, аби в лютому-березні 1945 р. на правому березі Сяну охопити Курилівку, Кульно, Красне, Ожанну, Жухів, Вовчасте.
Передумовою вбивства в Пискоровичах, за Томашем Березою, не була етнічна чистка Made by RP, а «заложництво», тобто українці самі вибирали свою долю: «Від 23 березня 1945 р. мешканці Пискорович de facto сталися заложниками польських націоналістів. Їх долю поставлено у залежність від подальшого розвитку подій на ярославському Засянні» (с. 210). Тимчасом ні в одному місці «Кругом Пискорович» нема й натяку на те, що відділи НЗС могли стриматися від різні в Пискоровичах і чому вбивали вже раніше та пізніше. Історик хотів підтримати НЗС та критикнути УПА: місце українців – це УРСР, опір прирік їх на слушне покарання. Адже УПА не прийняла «пропозиції» НЗС з 1945 р. (а Берези з 2013 р.) та ударом на Вˮязівницю –навмисне виставивши Пискоровичі під кулі – таки далі бажала крісами НЗС убивати українців на схід від Сяну. Однак, даруйте, така конструкція це абсурд.

Кожній нації – її цінності й стандарти

Береза кілька разів нагадав: пискоровичани були надто політично активні, аби не звернути проти себе польської реакції. Головне звинувачення: вони йшли в німецькі формування та УПА. Чи інші ярославські села, де у І половині 1945 р. польські відділи вбили приблизно 500 чоловік, також були надто політично активні? Яка була та активність, якщо вони кінець-кінцем не були здатні до опору? От Вˮязівниця та вбивство 13 українців у цьому селі вночі проти 2 квітня 1945 р. За яку «активність» були ці кулі? Саме тут і є один з найганебніших моментів книги: Береза написав про різню 13 українців на фільварку у Вˮязівниці як… випадок у діяльності «Радвана» викликаний нервовою ситуацією (с. 202). Цей кривавий злочин – не що інше як «малі Пискоровичі», частина більших і менших вбивств, мотивованих живими політичним концепціями майже мертвої тоді довоєнної Польської Республіки, а не політичною активністю українців.

На скраю рідкого лісу, який звати ярославська ОУН…

Значення Пискорович – не для УПА, а для НЗС – полягало в географічному розташуванні напроти Лежайська й Курилівки, чим закривало можливість польського наступу з заходу на Синявські ліси. Пискоровичі можна було зорганізувати задля опору заходові, якби не слабкість ярославської ОУН.
Тут Береза проігнорував спогади члена підпілля з Ярославщини Михайла Бориса пс. «Жан». Цей автор написав, що весною 1945 р. стан ОУН у Ярославщині був жалюгідний, а польський наступ унеможливлював організувати до опору Курилівку чи Пискоровичі. Навпаки, на с. 171–177 він представив непереконливу картину зростання сили СКВ та УПА в західній Ярославщині. Автор створив могутню структуру СКВ й УПА, а якраз цим «силам» поляки 17 квітня 1945 р. завдали поразки під Вˮязівницею!!! Польська перемога над УПА під Вˮязівницею лише підсумовувало те, про що польське командування знало, плануючи акцію на Пискоровичі: навіть найбільші вбивства українців не тягнуть за собою адекватної реакції українців, бо УПА є слабка. Якби польське командування трактувало УПА як реальну загрозу, то наступ НЗС на Пискоровичі мав би бути дуже небезпечною провокацією для польського населення, а тимчасом після пискоровицької різанини адекватної відповіді УПА щодо будь-якого польського села так і не було. Видається, що акція УПА у Вˮязівниці мала б стримати НЗС від раптової відповіді, а тимчасом Береза переконує в несерйозності командирів НЗС: вони мали зважитися на відповідь та змогли відповідально зорганізувати до участі в ній – протягом 10 годин (!) – кілька своїх відділів, що таборували по кілька кілометрів один від одного.
Фатальний Великдень

Нема найменших доказів, що конструкція «не було б Пискорович якби не Вˮязівниця» здатна витримати критики. На с. 219 Береза навів свідчення командирів НЗС на допиті: акція на Пискоровичі планувалася командуванням Ряшівської округи НЗС раніше. Задля цього з околиці Динова на запрошення командування НЗС Ряшівської округи в околицю Пискорович прибув відділ Армії крайєвої Юзефа Бісса–«Вацлава», що мав за собою досвід винищувальної акції в Павлокомі. Залишається поставити центральне питання: чому якраз 17 квітня вибрано як регулюючий чинник збройних дій? Про це згодом.
Насамперед слід констатувати, що відплатну акцію заперечує сама логіка подій серед жертв. Українці прийшли ночувати до школи в Пискоровичах на те, щоб рятуватися перед наступом польських формувань, а ті планували вбивство якраз на 17–18 квітня, незважаючи на те, чи українці будуть у школі чи деінде. Командири Ряшівської округи НЗС, Казімєш Мірецький «Жмуда» та Тадеуш Качурба–«Татар», маючи збройні сили готові до етнічної чистки, могли дати наказ ударити раніше. Годі сподіватися, що вони ждали: УПА вдарить чи не вдарить на Вˮязівницю..? Адже «Залізняк» не чекав, поки у школі в Пискоровичах назбирається стільки людей, що акція НЗС матиме сенс, і аж тоді піде на Вˮязівницю, даючи можливість полякам вчинити не просте вбивство, а відплатну акцію. Як УПА, так НЗС чекали на римо-католицький Великдень 1945 р.
Відомо (с. 220), що десь 10 годин після закінчення бою у Вˮязівниці, Ю. Задзєрський–«Волиняк» увечері 17 квітня був у Пискоровичах. Він не готувався до відплати за Вˮязівницю – вивчав ситуацію перед давно запланованим наступом НЗС. Часовий збіг обох смертельних акцій (адже невипадково 17 квітня 1945 р. мала місце також «великодня» римо-католицька різанина українців у Малковичах!) свідчить про те, що НЗС та УПА перебували з собою в «паралельних» обіймах. Якраз термін великодніх свят за новим стилем обидві сторони обрали наперед як час своєї. І саме цей римо-католицький Великдень показує випадковий, а не причиново-наслідковий характер подій 17–18 квітня 1945 р.
Автор „Кругом Пискорович” не подумав, що то Великдень впорядковував тодішні події, а не логіка відплати. Береза згадав про названня 25 квітня датою акції Вˮязівниці це навмисна помилкп Івана Шпонтака чи Григорія Мазура на слідствах (с. 215) – він і гадки не мав про те, що 25 квітня це те ж саме 18 квітня, але за старим стилем… Інакше кажучи, відплатний характер акції у Пискоровичах слід відкласти у архів, тому що збройну активність сторін символічно організовувала та зводила у ціле орієнтація на римо-католицький Великдень 1945 р..

Богдан ГУК/Bogdan HUK