Дорогами й бездоріжжями путівника Сяніччиною

Нижче представлено завваги до видання: Стежками предків: Сяніцький повіт. Путівник, в-во «Укрпол», Львів 2021, сс. 296. Видання підготувала львівська Громадська організація «Вирій» за підтримки Українського культурного фонду. Автори ідеї: Христина Дубницька, Роман Стрехалюк, Станіслав Клосовський. Авторка текстів (довідкова частина): Ольга Свідзінська.

Видання дуже потрібне та поки що єдине такого типу про цю територію на українському ринку. Автори знайшли багато інформації, ідентифікували історичні будівлі, показали свою наполегливість у спробі розуміти минуле. Вони автентично прагнули донести працю предків (та свою) до читача. У новому для себе матеріяли, розвідуючи територію в чужій державі зуміли за 7 днів зорієнтуватися й правильно подати переважну більшість даних.

Отож цій на 300 сторінках викладеній праці треба віддати належне у формі коментаря. Адже автори мають намір видати наступний путівник.

Спершу про адміністративні межі – путівник їх вибрав собі за провідника, але такі межі встановив віддалений від Сяніччини державний центр. Адмінподіл майже не несе культурної інформації; він не ідентичний з історико-культурними формаціями Сяніччини. У путівнику, вірному адмінмежам Сяніцького повіту, злегковажено українсько-польський етнічний кордон на північ від Сянока, не дочекалося коментарів сусідство лемків і бойків на схід від Ослави, а також південні сусіди сяніцької Русі з-за карпатського хребта.

У професійних путівниках майже не буває такого, щоб матеріял подавати відповідно до адміністративних меж нижчого рівня. Здебільшого він подається за проблемами, культурними чи географічними районами. Тимчасом у «Стежками предків» застосовано поділ також на нижчі адміністративні утворення – ґміни, розриваючи оцим хоча б культурний пласт долини Ослави й Ославиці. Це сталося тому, що автори путівника не врахували професійних туристичних видань публікованих видавництвами з багаторічним досвідом. Невипадково, отож, у списку використаних джерел нема видань польського «Реваша» чи «Від Команчі до Бортного», проте нема також багато чого іншого, як-от «Ілюстрованої історії Лемківщини»…

У цьому ж контексті: як порівняти «Стежками предків» з путівниками «Реваша» чи «Паскаля», то видно різницю саме в кількості культурних узагальнень, синтетичних нарисів, які є ключем для розуміння деталів.

І накінець. Непорозумінням є заголовок або текст Альони Тронь «Громадське життя українців на Сяніччині під час Другої світової війни» (сс. 280–282). Авторка поставила знак рівности між Сяніччиною і Сяноком, ні разу не згадуючи території поза містом, тобто… Сяніччини.

Навіщо Лемківщині цивілізація, тобто концепція як наріжний камінь

Для мене особисто найважливіше те, що у виданні втрачено концептуальний момент. Я не хочу сказати, що там узагалі нема концепції, вона є, вона виразна. У її основі погляди народників-Грушевського-марксистів на історію української нації, малоцікавого слаборозрізненого народу-маси, на його не цілком ясні інтелектуальні та ідеологічні підстави окремого існування та на ще менш зрозумілий, але начебто тривалий їх спротив проти «гнобителів», однак таке розуміння минулого виробляє нині в Україні університет.

А тому путівникові не задано ширших культурних орієнтирів, таких, у яких живе сучасна людина, а не людина Грушевського. Автори ідеї путівника не показали місця Сяніччини на Лемківщині, у Галичині та в Україні. Не вклали її в візантійсько-руський та східноєвропейський культурний контексти. Ця країна залишилася осторонь західної Європи, її еміграційної взаємодії з Новим світом. Путівник мав би дозволити промовити країні селянства і сященства, але замість того він наблизився до старого шляхетського визначення kraj chłopów i popów.  

Це стало б можливим, якби в ході підготовчої праці авторська група ставила самій собі питання про те, що штовхало їхніх героїв творити цивілізацію? Звідки так багато поколінь брало смисл для свого життя й праці? Як їхні твори пояснюють нам нині їх світ (і як мають помогти молодому мандрівникові думати про себе самого)? Ким вони були й хотіли бути, оці предки…? Сучасний читач потребує це розуміти, бо в іншому разі він може не поїхати «стежками предків».

Незвичайна для клясичних путівників кількість фотографій дозволяє скласифікувати видання не лише так, як заявив видавець. Для мене це спілка  фотоальбому з пропам’ятною книгою. Концептуально маємо справу з прощанням зі східною Лемківщиною покоління вигнаного до УРСР та водночас привітанням з нею покоління, яке мало б туди податися вперше, бо воно є онуки цих перших. Якщо зрозумілою є тоді тон ностальгії та споглядання для перших, то добре було б, щоб у парі з ними йшов конкістадорський оптимізм для других.

Зачіпивши фотографії, хочеться помістити путівник у товаристві «Ілюстрованої історії України» Михайла Грушевського та «Ілюстрованої історії Лемківщини» Юліяна Тарновича. Перша у виданні присутня непрямо, друга прямо неприсутня (навіть у бібліографії). І це попри те, що Грушевський ні словом не згадав про Лемківщину (здається, отож, що повне видання його ілюстрованої історії мало б мати як додаток історію Тарновича).

Етніцизація – неадекватна            й запізнена

Навряд чи можна говорити про всі села так, як у путівнику розповідається про Завадку Морохівську: «повністю українське село». Національна ідентичність виникає з порівняння з Іншим, отож як Завадка могла стати повністю українською без сусідних польських Небєщан?

Добре суспільство знає вагу співіснування, яке не полягає у «вмінні» одного елемента вважати себе винятковим чи єдиним. За цим іде нетерпимість. Путівник Сяніччиною так собі склав екзамен на терпимість. У ньому нема нічого проти буль-якої нації, але там інших націй майже й нема, чим він близький до польських кресових видань.

У путівнику переважає одна «правильна» українська нація, тобто висновків з депортацій українців у 1944–1947 роках не зроблено. А вони випливали є бажання мати в польській держві єдинопанівну «правильну» польську націю.

Сяніччина була заселена ще й поляками, жидами та циганами/ромами, а між «своїми» були русини, руснаки й – накінець – українці. Зовсім нема – крім згадки у вступному слові – жидів/євреїв. У довідках про села де-не-де появилися цигани/роми: у Команчі були, але у Вислоці їх начебто вже не було (я мушу звертати на це увагу, оскільки мій дід-вислочанин виріс якраз серед них). А в скількох селах Лемківщини циганськими руками підкута більшість коней? Хто купував у вислочан контрабандний тютюн і перець у Буківську, як не жиди?

            Наслідком пропущеної концептуальної праці та заміни її етніцизацією є у путівнику радянські штампи типу «визвольна боротьба українців», «війна докорінно змінила склад населення і знищила культурну різноманітність» (яку? саме її в тексті не видно). А також  сучасні націоналістичні штампи, напр., «повністю українське село». Так написано про Завадку Морохівську, начебто сусіднє Мокре таким селом не було, бо в ньому жили також поляки чи жиди? Якщо подати характеристику Завадки, яка йде за наведеною вище: село «відділене від головних шляхів», то вийде ось що: найбільше українства було там, де воно трималося осторонь від руху цивілізації…

Етніцизація майже завжди має свій зворотний бік. Отож маємо у путівнику Польщу замість держав Польського Королівства чи Республіка Польща. Етнічна Польща це країна обабіч Висли-річки, яка не має у своєму складі якраз Лемківщини. А польська держава – це політична одиниця, у складі якої була і є Лемківщина, але така, що не є Польщею. Ніби складно, але тут є ясне розрізнення ніж етнічним і політичним, яке дозволяє Лемківщині не бути частною Польщі. Цього як вогня уникають польські видання, але і в нашому путівнику ми маємо справу саме з таким штампом.

Навіть там, де можна було вжити докладного й неетнічного визначення, воно не появилося, напр., могли бути «вояки Польского Війська»,  а не якісь «поляки», тобто не цілком добре знати хто саме. Між солдатом польської армії та поляком є велика різниця. Таким чином завдяки нашому путівникові відкривахється фундаментальне історіографічне питання: хто в 1944–1947 роках знищив Лемківщину? Поляки як нація чи польська держава? Чи Польська Республіка репрезентувала тоді поляків?

церква без Церкви…

У кожній довідці путівника немало хорошої інформації про церкву як споруду, але мало про Церкву як велику організацію, творця сенсів, який століттями вів руськість історією.

Перевага саме такого церковного матеріялу випливає зі стереотипу Лемківщини. У Польщі уже з десять великих альбомів про церковну архітектуру, але книг про священство дві, книг про роль суспільнго-культурну Церкви в селі – ні однієї. Нема сумніву, що українська нація – це конструкт, якого не було б без Церкви, але якщо на початку ХХ століття мала місце хоча б найскромніша модернізація села, то і вона могла б знайти для себе розповідь. Модерну руськість (читай: українство) конструктори нації закладали в другій половині ХІХ столітті не лише на Церкві. Там була західноєвропейська демократизація, суспільні закони Імперії Габзбургів, емансипація селянства у «Просвіті», завезена зза океану соціялістична течія, дооцінення самоорганізації, а також індивіда. Саме цих моментів родом з кінця ХІХ–початку ХХ століття, часу, коли формувалося століття ХХ і наше, туристичне, у виданні нема.

У виданні дуже виразно видна церква як будівля, а от пропала парафіяльна мережа, деканати й Перемиське єпископство? Церкви як будівлі були матеріяльними маніфестаціями-центрами поширення християнсько світогляду, плебанії ж – адміністративними осередками структури, яка управляла цим поширенням.

Обминуто увагою малу християнську архітектуру, частину активности селянина-християнина та суспільного закорінення Церкви. Їх інколи й 10 у одному селі, але в путівнику ці обереги, свідки лемківських доріг, роздоріж, полів та садиб, появляються лиш вряди-годи.

Нема уваги й до такої архітектурної форми, як плебанія. Деякі залишилися, як-от у Сяноці чи у Вислоці Долішньому, про який помилково сказано, що там плебанії… нема. Тобто вертаємося до Церкви як творця сенсу: будинок церкви це те, чого не варто показувати як абстракцію, без плебанії/приходства, бо в іншому разі ми будемо мати справу з путівником по архітектурі.  

У цьому ж контексті: важливі постаті опинилися на кінці видання, їх усього 12, але в довідках про села нема… селян. Довідник очистив села з мешканців, з цікавих постатей, з їх життєвих перипетій, а тимчасом сьогодні навіть у великих історичних монографіях чи в репортажах якраз доля окремих осіб стала дороговказом розуміння епох і континентів. Слід було б перепросити хоча б єґомосця Василя Подолинського (1815–1876), пароха Манева в ґміні Команчі, але також автора «Слова перестороги» з 1848 року, першої політичної праці про право русинів до незалежної держави. Цієї постаті серед заслужених нема.

Деталі, деталі… Тут путівник-пес заритий…

У кожній довідці справедливо подано рік заснування села. Однак турист живе на початку ХХІ століття, він нездатний встановити на місцевості контакт з XV чи XVI століттям. Видається, що інформацію про заснування села варто прив’язати до конкретного  історичного місця/центру – завдяки цьому дата стає промовистою. Такий центр  завжди визначався церквою, а ця будівля орієнтувалася на відповідне – імпозантне, владне – місце поблизу потоку.

Для сіл, яких нема, потрібні були б карти з позначенням цвинтаря, хрестів, місця по церкві.

А ще більше потрібна була окрема карта-вкладка. Її непрактично замінила картосхема  всередині видання, але розміщена так, що в корінці, де зшиті сторінки, невидно кількох сіл. Так пропали для туриста Прибишів, Щавне, Куляшне й Лукове. Карта-вкладка помогла б також появитися в путівнику назвам гірських хребтів і верхів, річок і потоків, місцям битв та іншим даним.

Стратегія заповнення сторінки могла бути більш ефективна, формування наголосів у тексті, можливості зробити розповідь багатшою. Дуже багато написано про архітектоніку церкви, але про це вміє розповідати сама фотографія, крім цього поміщено окремо статтю на цю тему. Навіщо в кожній довідці ідентичне речення про те, де знаходиться графічна інформація про склад і кількість населення, якщо довідку кожен сам легко може побачити?  Замість цього читач міг отримати карти, схеми, фотографії, текст, напр., про тих, кого пропущено: політичного мислителя Василя Подолинського (Манів), церковного маляра Галянки (Заболотці), комуністичного діяча Степана Макуха (Туринське), полководця Остапа Стецу (Команча), родословну іконописця Юрія Новосільського (Одрехова), священичий світ Чертежа. Уже ці постаті дозволяють повести непровінційну розповідь, таку, що вказує причетність Сяніччини до сучасного світового мистецтва завдяки Новосільському чи ідеологічних течій завдяки Макухові, до важких виборів між двома націями та арміями, як у випадку Стеци.

Окремого історико-культурного картографування варта була Команча, завдяки чому вказано б об’єкти та місця її як культурного комплексу центрального для Сяніччини (ема в виданні команецького будинку «Просвіти», місця вбивства о. Венгриновича, орнаменту кривульки, яким славиться це село). Не менш цікавим був би комплекс Вислока Великого з сусідами такими, як Суровиця, Мощанець, Дарів, Поляни Суровичні, Ясіль.

Серед видатних постатей зроблено окреме місце для курінного УПА Василя Мізерного-«Рена», постаті мало зв’язаної з Сяніччиною. Як на мене, краще підходив тут Степан Стебельський-«Хрін», що його сотня оперувала прямо на Сяніччині або ж народжений у Сянічку чотовий УПА Іван Демун «Дуня»?

Цих помилок могло б і не бути…

Про чимало з викладеного досі можна сперечатися, чимало і в мене суб’єктивности, але щодо фактографічних помилок двозначність недоречна. Отож вибрані прикладі:

Нема в Межиброді «єгипетської піраміди» (с. 12), а є гробівець у її формі.

Не було політично нестабільної території над Сяном, що належала то Київській Русі, то Польському або Угорському королівствам (с. 18). Мали місце напади польських чи угорських королів на Київську Русь або Галицько-Волинське Князівство, стабільні держави. Теза про середньовічну Сяніччину як територію зі змінною державною приналежністю взята з польських націоналістичних видань.

Волохи не були вихідцями з Римської імперії (с. 20), тому що вона занепала на північ від Дунаю в IV ст. н.е., а от волохи почали мандрувати, імовірно, десь у XIІІ ст.

Відразу по війні не була створена Польська Народна Республіка, а кілька років існувала ще назва Польська Республіка. 

У Терепчі нема населених пунктів Городне й Городище (с. 54) – це назви гір, де колись знахолилися укріплені замки, по яких залишилися саме городища. До речі, ц путфівникуу не цілком ясне значення має якраз слово городище.

Добра це прикметникова назва, її слід відмінювати Добра-Доброї-Добрій, а не Добра-Добри (с. 68), подібно Ракова (с. 104).

Навряд чи Завадка Морохівська (у іншому місці визначена як «щиро» українська) надавала допомогу Армії Крайовій в 1944 році (c. 178) Навіть якби це мало місце, то відбулося б у формі насильної рекізиції.

Як по Другій світовій війні шлях зі Сянока до Ряшева міг називатися «цісарська дорога» (с. 40), якщо саме тоді він цю австрійського часу назву втратив?

Незрозуміле віднесення села Лішна (сс. 84–85) до тих, де не збереглася українська спадщина, якщо там же автори згадують Івана Филипчака, церкву (місце по ній далі є), могилу вояків УПА. Спадщиною є не лише, те що матеріяльно збережене.

Попри все критичне, що я виклав в 6 частиних цього огляду, я дотримуюся того, що написав у початковому абзаці: дуже потрібна праця, вона добра, але могла бути кращою. Отож хай щастить авторам у праці над наступним виданням!

Dodaj komentarz

Twój adres e-mail nie zostanie opublikowany. Wymagane pola są oznaczone *